Завантаження...
Аудіоплеєр

Заповідник «Кам'янець»

Основні віхи

Ще 23 березня 1928 у Харкові Рада Народних Комісарів УРСР видала Постанову «Про оголошення замку-фортеці в м. Кам’янці-Подільському державним історико-культурним заповідником». Відповідно до цієї Постанови замок у межах старовинних його стін і земляних валів з усіма старовинними фортечними спорудами, Руською та Польською брамами, вежею Стефана Баторія було оголошено державним історико-культурним заповідником і передано з усім майном, що мало історико-культурне значення, у відання наркомату освіти УРСР. Проголошення фортеці заповідником стало важливим, але тільки першим кроком до визнання заповідною всієї території Старого міста. Але поки це сталося, місто зазнало непоправних утрат: більшовицька влада ще до війни стерла з лиця землі низку прекрасних храмів: Вірменський Миколаївський, Іоанно-Предтеченський, Казанський, Троїцький у Старому місті, Олександра Невського — на Новому плані. Чимало пам’яток було пристосовано під потреби виробництва. Так, 1959 створюваний електромеханічний завод розмістили в приміщеннях колишнього Кармелітського монастиря. З перших повоєнних років ткацька фабрика експлуатувала будинок Подільської духовної семінарії, тютюнова – фортечні казарми, а швейна фабрика і досі на повну потужність використовує будинок окружного суду. 20 лютого 1967 Рада Міністрів УРСР видала Постанову, в якій, зокрема, передбачено створити історико-архітектурний заповідник у Кам’янці-Подільського (інші міста, названі в постанові — Київ, Львів, Луцьк, Білгород-Дністровський, Новгород-Сіверський). Постановою від 18 травня 1977 Рада Міністрів УРСР оголосила, що Старе місто Кам'янця-Подільського — це Кам’янець-Подільський державний історико-архітектурний заповідник (ДІАЗ). Указом Президента України від 30 квітня 1998 Кам'янець-Подільський ДІАЗ перетворено на НІАЗ «Кам’янець». 14 жовтня 1998 Міністерство культури й мистецтв, а наступного дня Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики затвердили (за поданням Хмельницької облдержадміністрації) Положення про НІАЗ. Згідно з цим Положенням, НІАЗ «Кам’янець» є національним закладом культури у підпорядкуванні Хмельницької облдержадміністрації. А основними завданнями НІАЗу є охорона належних йому об’єктів, організація реставрації та використання пам’яток, регенерація архітектурного середовища, пам’яткоохоронна, науково-дослідницька, культурно-освітня робота для популяризації містобудівельної архітектурної спадщини Старого міста як національного культурного надбання. Директор заповідника (від 3 вересня 1987) — Василь Володимирович Фенцур, член Національної спілки архітекторів України.


Основні цифри

Площа заповідника становить 121 гектар (його межі 16 червня 1977 року затвердив Хмельницький облвиконком). Це передусім Старе місто, затиснене в петлі річки Смотрич, а також прилеглий каньйон Смотрича, Замковий міст, комплекс Старого й Нового замків. Пам'ятки Нового плану, Руських і Польських фільварків не є об'єктами заповідника. Згідно з довідкою міського управління містобудування та архітектури, в місті 175 будівель перебувають на державному обліку як пам'ятки архітектури та мають національне (121 пам'ятка) або регіональне (54 пам'ятки) значення. За цим показником Кам'янець-Подільський посідає третє місце в Україні (після Києва та Львова). Із 175 пам'яток архітектури Кам'янця-Подільського левова частка (156 об'єктів, або 89 %) перебуває у віданні НІАЗу. З цих 156 пам'яток 115 мають національне значення, 41 — місцеве. Вельми строкатим є розподіл пам'яток на території заповідника щодо форми власності: 7 — державна, 78 — міська комунальна, 12 — приватна, 45 — спільна власність територіальних громад облради, 14 — власність релігійних громад.

Києво-Печерська Лавра

Заснування і розбудова

Монастир заснований у 1051 році за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм, як печерний монастир. Вважається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря вважається один з перших учнів Антонія — Феодосій. В 1058 році, попросивши благословіння преподоб­ного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев'яну цер­кву в честь Успіння Пресвятої Богородиці.
В 11 столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У XII столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У XVIII столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.
Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу?стелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії і Білорусі. Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті минулих літ»), Нікон, Сільвестр. У XIII столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва. З 1592 по 1688 роки монастир був ставропігією Константинопольського патріарха, з 1688 року — Московського патріарха, з 1786 — Київського митрополита.


Радянські часи

Трагічні події після 1917 року послужили поштовхом до тотального винищування православного духівництва і всього, що було зв'язано з Православною Церквою. 25 січня 1918 року в стінах Лаври був закатований митрополит Київський і Галицький Володимир, а в 1920 році Лавру закрили. 4 серпня 1929 року комуністична влада завершила роботи по перетворенню Києво-Печерської Лаври на Всеукраїнське музейне містечко, головне призначення якого – бути центром антирелігійної пропаганди в республіці. Перед наркоматом внутрішніх справ УСРР порушено клопотання про негайне виселення з території містечка осіб духовного життя, які до того часу в ньому проживали.
Під час Другої світової війни у 1941 році радянські війська підірвали Свято Успенський собор. Під час німецької окупації Києва, монастир на деякий час був відроджений, але у 1961 був знову закритий радянською владою.

Відродження

Після вибуху храм був залишений в руїнах як свідчення злочинів нацистів. Не були здійснені плани відтворити його в початкових середньовічних формах до святкування 1000-річчя хрещення Русі. Чернецьке життя і богослужіння в Києво-Печерській лаврі відновлено з 1988 року. 2000 році було відбудовано Свято-Успенський собор. Тільки 9 грудня 1995 Президентом України Л. Кучмою видано Указ про відновлення Успенського собору. Храм був відтворений у великому поспіху, практично за два роки, без серйозної наукової підготовки, з використанням сучасних матеріалів. Перед будівельниками стояла задача встигнути до 950-річчя лаври. Відразу за завершенням будівництва храм був розписаний; освятили його 24 серпня 2000 року. Тривають роботи його розпису. Трапезний храм Києво-Печерської лаври в ім'я святих Антонія і Феодосія де-факто є кафедральним собором Української православної церкви (Московського патріархату), оскільки в ньому проводить богослужіння предстоятель Церкви митрополит Володимир.

Національний дендрологічний парк «Софіївка»

Заснування і розбудова

Національний дендрологічний парк «Софіївка» — парк, науково-дослідний інститут Національної академії наук України. На сьогодні — це місце відпочинку. Щорічно його відвідують близько 500 тисяч людей. Площа — 179,2 га. «Софіївка» є пам'ятником краєвидного типу світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII — першої половини XIX століть. Тут росте понад 2000 видів дерев і кущів (місцевих і екзотичних), серед них: таксодіум (кипарис болотний), сосна Веймутова, тюльпанове дерево, платан, гінкґо, смерека та багато інших. Колективом парку видано каталог рослин, в якому нараховується 1994 таксони, з них 1220 деревних і кущових порід та 774 трав'янистих рослин, в тому числі 25 таксонів ліщин, 24 — буків, 41 — ялин, 44 — ялівці, 100 — ліан, 320 — троянд, 57 — рододендронів, 376 — ґрунтопокривних та 98 — квіткових рослин.2. Колекційний фонд парку в 2007 році нараховував 3323 таксонів, з них: 546 деревних, 1557 кущових, 115 ліан, 1212 трав’янистих рослин, з них 914 інтродукованих та 246 аборигенних.
Парк розташований у північній частині міста Умань Черкаської області, обабіч ріки Кам'янки, за адресою — вулиця Київська, 12-а. З 1980 року директором дендропарку є член-кореспондент НАН України, доктор біологічних наук, професор Іван Семенович Косенко.


Історія

Історія
Парк «Софіївка» заснований у 1796 році власником міста Умані, магнатом Станіславом Щенсним Потоцьким та названий на честь його дружини Софії Вітт-Потоцької. Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено військового інженера Людвіга Метцеля.
Парк був створений у майже безлісій місцевості, розчленованій річкою Кам'янкою, балками та ярами, які врізалися в гранітове підложжя, що часто виходило на поверхню. При створенні парку вдало використано рельєф, але без заздалегідь наміченого плану. У процесі завершення робіт на окремих ділянках були висаджені місцеві та екзотичні деревно-чагарникові рослини, тоді ж були збудовані перші архітектурні споруди та прикрашено «Софіївку» скульптурою, переважно античною. Головна композиційна вісь парку проходить по річищу Кам'янки, де споруджено ряд штучних басейнів та ставів: Верхній — понад 8 га, Нижній — близько 1,5 га та інші, водоспади (один з них 14 м висотою), шлюзи, каскади, підземну ріку Ахеронт (завдовжки 224 м), водограї (найбільший — до 20 м) тощо.
Парк прикрашають штучні скелі (Левкадська (Бельведерська), Тарпейська й інші), ґроти (Венери, «Горішок», «Страху і сумнівів» та інші), павільйони (Флори, Рожевий), альтанки, скульптура. Завдяки компонуванню різних деревних порід, поєднанню їх з водоймами, скелями й архітектурними спорудами, створено види й перспективи різних планів (Головна алея, Англійський парк, Єлісейські поля та інші).

Відновлення

Найбільші реставраційні, ремонтні та відновлювальні роботи в «Софіївці» було проведено після стихійного лиха в 1980 році, коли за чотири місяці було реставровано більше п'ятдесяти об'єктів. За період з 1980 по 1993 рік за проектом Є. Лопушинської упорядковано Ахеронтійське озеро, збудовано альтанку Грибок. Починаючи з 1980 року, почала освоюватися територія колишньої військової частини площею 5,1 га, де організовується адміністративно-господарча зона парку. Тут практично заново відбудовується 25 гаражів для автомобілів, тракторів і старовинних карет, які закуповуються в Польщі. Було капітально відремонтовано пункт технічного обслуговування техніки, добудовується невеликий лабораторний корпус з кімнатами для приїжджих. На базі колишніх складів боєприпасів, де під час війни німцями був влаштований шпиталь для радянських військовополонених з Уманської ями, збудовано бібліотеку з читальним залом, їдальню для робітників та службовців з кімнатою відпочинку, зал засідань на 90 місць, складські приміщення, у 1996 році газифіковано котельню, побудовано водонапірну башту, куди подається вода із свердловини, пробуреної в західній частині парку. Збудовано пилораму, столярний цех, сауну, приміщення для утримання коней, овець, птиці. З 1993 року парк охороняється підрозділом міліції.
Із 1991 року парку надається статус самостійної науково-дослідної установи НАН України.
У 1995 році «Софіївка» брала участь в міжнародній конференції «Європа Ностра» і отримала всі відзнаки: медаль, диплом і барельєфну дошку за відновлення парку після стихійного лиха 1980 року, а також за збереження пам'яток історії та культури. До 200-річчя заснування парку в 1996 році відновлено дію джерела «Залізна рура», повернуто його історичну назву. Вода цього джерела надходить, як і 200 років тому, з центральної частини парку із гроту «Діани». При вході на територію парку з вул. Садової, зліва, зразу ж за вхідною баштою, розташована гірка, обсаджена ялівцями, туями та ялинами. В цій гірці ще тоді було влаштовано басейн, з якого, як і тоді, так і тепер поступає вода до «Залізної рури» та водоспаду з маленьким блюдцем води, збудованих за проектом архітекторів інституту «УкрНДІІнжпроект» В. Б. Харченка та О. П. Гуменного. Цього ж року Національний банк України випустив ювілейну монету номіналом у 2 гривні, присвячену 200-річчю заснування парку.

Софійський собор (Київ)

Заснування і розбудова

Собор святої Софії — Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури та монументального живопису 11—18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії.
Міститься на території Софійського монастиря i є складовою Національного заповідника «Софія Київська» (крім собору, до цього заповідника належать Золоті Ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква в Києві та Судацька фортеця).
Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу?стелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії і Білорусі. Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті минулих літ»), Нікон, Сільвестр. У XIII столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва. З 1592 по 1688 роки монастир був ставропігією Константинопольського патріарха, з 1688 року — Московського патріарха, з 1786 — Київського митрополита.


Історія

Трагічні події після 1917 року послужили поштовхом до тотального винищування православного духівництва і всього, що було зв'язано з Православною Церквою. 25 січня 1918 року в стінах Лаври був закатований митрополит Київський і Галицький Володимир, а в 1920 році Лавру закрили. 4 серпня 1929 року комуністична влада завершила роботи по перетворенню Києво-Печерської Лаври на Всеукраїнське музейне містечко, головне призначення якого – бути центром антирелігійної пропаганди в республіці. Перед наркоматом внутрішніх справ УСРР порушено клопотання про негайне виселення з території містечка осіб духовного життя, які до того часу в ньому проживали.
Під час Другої світової війни у 1941 році радянські війська підірвали Свято Успенський собор. Під час німецької окупації Києва, монастир на деякий час був відроджений, але у 1961 був знову закритий радянською владою.

Відродження

Після вибуху храм був залишений в руїнах як свідчення злочинів нацистів. Не були здійснені плани відтворити його в початкових середньовічних формах до святкування 1000-річчя хрещення Русі. Чернецьке життя і богослужіння в Києво-Печерській лаврі відновлено з 1988 року. 2000 році було відбудовано Свято-Успенський собор. Тільки 9 грудня 1995 Президентом України Л. Кучмою видано Указ про відновлення Успенського собору. Храм був відтворений у великому поспіху, практично за два роки, без серйозної наукової підготовки, з використанням сучасних матеріалів. Перед будівельниками стояла задача встигнути до 950-річчя лаври. Відразу за завершенням будівництва храм був розписаний; освятили його 24 серпня 2000 року. Тривають роботи його розпису. Трапезний храм Києво-Печерської лаври в ім'я святих Антонія і Феодосія де-факто є кафедральним собором Української православної церкви (Московського патріархату), оскільки в ньому проводить богослужіння предстоятель Церкви митрополит Володимир.

Херсонес Таврійський

Заснування і розбудова

Херсонес Таврійський (дав.-гр. значить «півострів», за середньовіччя Херсон, у слов'янських джерелах Корсунь) — старогрецьке місто-держава в південно-західній частині Криму.







Історія

Херсонес Таврійський був заснований 422–421 рр. до н. е. грецькими вихідцями з Гераклеї Понтійської як грецька колонія на північному узбережжі Чорного моря і за античної доби став важливим торговельним, ремісничим і політичним центром південно-західного узбережжя Криму. Херсонес розташований в південно-західній частині Криму, біля Карантинної бухти в межах сучасного міста Севастополя. Найдавніші археологічні знахідки в Херсонесі — уламки чорнофігурної кераміки — датуються VI століттям до н. е. За свідченням Страбона, поряд з Херсонесом Таврійським знаходилося інше місто, яке Страбон називає Давній Херсонес, що, можливо, дало назву для Херсонеса Таврійського.
Уже через століття після заснування територія Херсонесу охоплювала весь півострів, що лежить між Карантинною і Пісочною бухтами (в перекладі з грецької «Херсонес» якраз і означає півострів). Економічний і політичний розквіт Херсонесу Таврійського припадав на IV–II ст.до н. е. Він був демократичною державою, карбував власну монету. Основою його економіки було виноградарство, рибний промисел, ремесла і торгівля (збіжжям, а також худобою та рибою) з іншими грецькими містами, скіфами й таврами.
У III ст. до н. е. в Херсонесі жив і працював історик Сіріск, перший історик на теренах України. Сіріск зробив опис історії міста Херсонеса та його взаємин з Боспорським царством, проте його праці не збереглися. Припускають, що, як і Геродот, він виступав у театрі, а саме в Античному амфітеатрі Херсонеса, спорудженому в той час. За весь час існування міста-держави херсонеситами доводилося вести численні війни. У II століття до н. е. Херсонес вів тривалу війну зі скіфами. Була втрачена Керкінітида, зруйнований Калос Лімен, ворог неодноразово стояв біля воріт міста. Херсонес був змушений звернутися за допомогою до понтійского царя Мітрідата VI Євпатора, який направив до Криму великий загін на чолі з полководцем Діофантом. Діофант на чолі об'єднаної армії, куди входили херсонеські і понтійські війська, протягом трьох кампаній (близько 110-107 рр. до н. е.) розгромив скіфів, взяв Феодосію, дійшов до Керченського півострова й захопив Пантікапей. Проте Херсонесу не вдалося зберегти свою самостійність: він увійшов до складу держави Мітрідата. Відтоді місто перебувало в тривалій залежності від Боспорського держави.
Після смерті Мітрідата VI Євпатора політична карта всього Східного Середземномор'я кардинально змінилася. Вибираючи з двох бід меншу, херсонесити вирішили «стати під тверду руку» Риму як «вільного міста» і позбутися принизливої опіки царів Боспору. Римський диктатор Гай Юлій Цезар прийняв Херсонес під опіку Риму. Однак пізніше, слідуючи своєму улюбленому принципу «розділяй і володарюй», римські імператори то підпорядковували місто своїм союзникам — боспорським царям, то надавали йому «свободу», коли необхідно було стримати амбіції боспорських монархів.

Дослідження

Дослідження руїн колишнього Херсонесу розпочато з 1827 р., а систематичні розкопи — з 1876 р. (Р.Ленер, К.Гриневич, Г.Бєлов, П.Якобсон та ін.). При розкопах виявлено залишки грецьких, римських і візантійських оборонних мурів, житлових кварталів, домів з басейнами на дощову воду, лазничками й ін. устаткуваннями, господарчих і ремісничих споруд; понад 50 християнських церков, терм, театру (на 3000 осіб) тощо. За мурами міста розкопано чимало поховань з багатим інвентарем. На території Херсонесу міститься Херсонеський історико-археологічний музей-заповідник.

Хотинська фортеця

Заснування і розбудова

Хотинська фортеця (рум. Cetatea Hotinului) — фортеця 13 — 18 століття у місті Хотин на Дністрі, що у Чернівецькій області, Україна. Сьогодні на території фортеці розташований Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця». Одне з семи чудес України.






Радянські часи

Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у 10 столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі, у зв'язку з приєднанням до неї буковинських земель. Форт, який згодом було перебудовано у фортецю, знаходився на важливих транспортних шляхах, що з'єднували Київ із Пониззям, пізнішим Поділлям, і Придунав'ям. Укріплення було споруджено на кам'янистому мисі, утвореному високим правим берегом Дністра і долиною впадаючої дрібної притоки. На початку воно являло собою замкнений земляний вал з дерев'яними стінами і оборонними спорудами. Завданням форту було оборона поселення Хотин і переправи через річку. Перша кам'яна фортеця була невеликою. Вона була розташована на самому мисі, там де сьогодні стоїть північна башта, і простягалася на південь до теперішнього комендантського палацу. Впродовж століть ця фортеця була таким собі «Феніксом», її неодноразово піддавали реконструкції та розширенню, вона потерпала і зазнавала руйнації від рук завойовників і знов відбудовувалася. Наприкінці 11 століття Хотин належав до Теребовлянського князівства. У 1140-х роках він перейшов до Галицкого, а з 1199 року — Галицько-Волинського князівств. У 1250—1264 роках князь Данило Галицький і його син Лев, перебудовували фортецю. Навколо неї з'явилися семиметрова кам'яна стіна та рови шириною до 6 метрів. У північній частині фотреці звели нові невеликі укріплення.
Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у 10 столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі, у зв'язку з приєднанням до неї буковинських земель. Форт, який згодом було перебудовано у фортецю, знаходився на важливих транспортних шляхах, що з'єднували Київ із Пониззям, пізнішим Поділлям, і Придунав'ям. Укріплення було споруджено на кам'янистому мисі, утвореному високим правим берегом Дністра і долиною впадаючої дрібної притоки. На початку воно являло собою замкнений земляний вал з дерев'яними стінами і оборонними спорудами. Завданням форту було оборона поселення Хотин і переправи через річку. Перша кам'яна фортеця була невеликою. Вона була розташована на самому мисі, там де сьогодні стоїть північна башта, і простягалася на південь до теперішнього комендантського палацу. Впродовж століть ця фортеця була таким собі «Феніксом», її неодноразово піддавали реконструкції та розширенню, вона потерпала і зазнавала руйнації від рук завойовників і знов відбудовувалася. Наприкінці 11 століття Хотин належав до Теребовлянського князівства. У 1140-х роках він перейшов до Галицкого, а з 1199 року — Галицько-Волинського князівств. У 1250—1264 роках князь Данило Галицький і його син Лев, перебудовували фортецю. Навколо неї з'явилися семиметрова кам'яна стіна та рови шириною до 6 метрів. У північній частині фотреці звели нові невеликі укріплення.

Під владою Російської імперії з 1812

У 1806 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна, на початку якої царська армія здобула Хотинську фортецю й утримувала її до підписання Бухарестського миру 1812 р. За його умовами вся територія між Дністром і Прутом увійшла до складу Російської імперії, отримавши назву Бессарабія. У першій половині XIX ст. Хотинська фортеця залишалася під наглядом військового відомства: тут здійснювалися ремонтні роботи, перебудовувались оборонні споруди. Але Хотинська твердиня втратила своє колишнє оборонне значення та її передали міському управлінню.

Хортиця

Заснування і розбудова

Хортиця є найбільшим островом на Дніпрі. На північній стороні острова був останній дніпровський поріг. Хортиця витягнута із північого-заходу на південний-схід, має довжину 12,5 км, ширину в середньому 2,5 км і площу приблизно З 000 га. Острів до останнього часу зберігав ліси в прибережних балках, а в післявоєнні часи був заліснений лісовим господарством в північній частині, де ґрунти є піщаними. В південній частині зберігається степ з багатьма реліктовими видами рослин, які збереглися тільки на острові, але в давнину зростали на всій території півдня України. На крайньому півдні острова існують плавні.


Запорозькі козаки

На острові багато назв пов'язаних з перебуванням запорожців: урочище Сагайдачного, Січові ворота, Козача могила, Совутина скеля та інші. У 15 сторіччі Хортиця стала центром формування протидії Польщі з боку козаків. Козаки будували тут, як і на інших островах, «засіки». Саме на Малій Хортиці (можливо за 10 км на північ від Хортиці, або на острові Байди) у 1550-х pp. князь Дмитро Вишневецький-Байда збудував фортецю, що планувалася польським урядом для контролю над рухом козаків через Дніпро і на Хортиці. У січні 1557 рр. турецько-татарські війська напали на фортецю і згодом зруйнували. На острові Байда були виявлені залишки дерев'яних укріплень, оборонні, господарські споруди та житлові приміщения 16 сторіччя.
У 1596—1648 рр. з короткими перервами на Хортиці перебувала залога реєстрових козаків; звідти починали повстанські походи Тарас Федорович — Трясило (1630), Іван Сулима (1635). Богдан Хмельницький 1648 розгромив на Хортиці польську залогу.
У 1660—1670-х pp. Хортиця була військовою базою Івана Сірка.
В балках Молодняга i Липова відкриті зимовники запорозьких козаків 18 сторіччя, де знайдені цвяхи, кераміка, ножі та інше.
Багато пам'яток з російсько-турецької війни 1735—1739 років, в якій брали участь запорожці.
У 1736 році на Хортиці була заснована Запорозька верф, і для її захисту побудовані фортеця та ретраншемент. Декілька десятків чайок верфи затонуло біля острова.
Монумент на честь розгрому запорізькими козаками на чолі з Б.Хмельницьким польських гнобителів у січні 1648 р. До зруйнування Січі (1775) Хортиця належала до володінь Запорізької Січі. Під час російсько-турецької війни 1735—1739 рр. на Хортиці збудовано укріплення, залишки яких збереглися.

Сучасність

Острів інтегрований в структуру міста Запоріжжя. Через острів проходить залізниця зі станцією «Запорізька Січ» в серединій частині острова. Три існуючі автомобільні мости дають можливість людям перетинати Дніпро й користуватися багатствами острова.
На острові є заселені селища. В північно-східній частині розміщено залишене село — Середній Стіг. На території острова — велика кількість означених пам'яток історії й археології. Десятки будинків відпочинку, санаторіїв, туристичних баз. Пісочні пляжи. Смерекові й листяні ліси. Унікальні плавні на півдні.